Реферати

Реферат: Алхімія

Внутрівиробничі резерви і додаткові можливості для росту ефективності використання робочого часу. Класифікація витрат праці і норм робочого часу. Організації й обслуговування робочих місць. Целодневние і внутрізмінні втрати трудового часу. Хронометраж і фотографія. Характеристика ТОВ "КІП Російська кухня" по основних економічних показниках.

Профілактика Інтернет-залежності в студентів. Психологічна характеристика студентського віку; особливості Інтернет-залежності: причини, типи, ознаки, наслідки. Діагностична програма дослідження Інтернет-залежності, аналіз результатів, розробка профілактичних заходів.

Цінні папери і їхні види. Дослідження сучасного стану ринку цінних паперів у Росії і перспектив його розвитку. Аналіз застосування заставних і іпотечних цінних паперів у банківській діяльності. Характеристика застосування акцій, депозитних сертифікатів, облігацій і векселів.

Сучасний погляд на проблему біологічного і соціального. Основні історичні підходи до проблеми біологічного і соціального в психології. Соціальне і біологічне в психічному розвитку людини. Співвідношення нейрофизиологического і психічного. Три комплекси фундаментально значимих для психології проблем.

Керування конфліктами в ТОВ ППФ "Аметист плюс". Напрямок діяльності компанії. Розподіл повноважень на прийняття рішень між керівниками фірми. Фінансове положення і фінансова стійкість фірми. Аналіз ліквідності балансу фірми. Фіксація конфліктних ситуацій у колективі.

Коротка історія.

З древності до середньовіччя

(і сучасності, можливо...)

ПРОБЪГАЯ історію точнихъ наукъ, ми видимъ, що більшість ихъ стала прiобретать науковий вигляд вже съ давнихъ поръ, иния навіть съ глибокої древності. Фактичний матерьялъ различнихъ областей точнаго знання почали збирати ще финикийци, єгиптяни, греки, римляни, і його наростание йшло съ извъстною поступовістю изъ віку въ въкъ. Послъдние столътия имъютъ за собою ту важливу заслугу, що вони зводили етотъ матерьялъ въ систему, а системи потроху ставили на тверді основи положительнихъ, часто і незиблемихъ законовъ. Але въ ряду точнихъ наукъ є одна, яка особливо видається своєю молодістю; можна сказати, що вона въ вигляді науки существуетъ немногимъ болъе сотні лътъ і що не тільки вся її суть, але навіть і весь її фактичний матерьялъ собранъ въ течія минувшаго столътия. Ця юна наука-Хімія.

Въ самомъ дълъ, між хімією XVIII въка і хімією сучасною важко навіть і указати що-небудь загальне; що ж до хімії среднихъ въковъ, то про неї дивно і розмовляти, і нътъ ніякого резону навіть застосовувати къ нею названie хімії. Правда, галузь знання съ смутнимъ опредълениемъ «вчення про склад тълъ» існувала ледве чи не на порогу среднихъ въковъ, але її фактичний матерьялъ билъ такъ ничтоженъ, межі такъ неопределенни, систематизація сирого матерьяла такъ зачаткова і сбивчива, що не имъется ніякої основи видълить її изъ тієї купи сумбуру, який представляли тоді все человъческие свъдения взагалі.

Про початок історії хімії абсолютно неможливо повідомити що-небудь позитивне. Люди, звісно, съ незапамятнихъ временъ були знайомі съ масою явищ чисте химическаго властивості, починаючи съ горіння і кінчаючи видълкою кожъ, красокъ і другихъ изстари известнихъ техническихъ продуктовъ. Але пройшли сотні лътъ раніше чъмъ кому-небудь прийшло въ голову осмислити суть хоч би, напр., процесу горіння. Єгиптяни, которимъ дещо вдалося подмътить въ області хімії, какъ здається, дуже старанно вивчали перетворення телъ, але що саме по цій частині було ними з'ясоване- це намъ извъстно тільки уривками. Саме слово хімія інакші намагалися зробити отъ древняго назви Єгипту; єгиптяни називали свою странухемиилихами, а такъ какъ химическия таїнства пішли, неначе б, звідси, изъ Єгипту, то і за наукою залишилася назва ея батьківщини. У письменника временъ Діокле-тіана Юлія Матерна згадується наука «Scientiachimiae». Упомянемъ здъсь, до речі, що назва хімії производятъ ще отъ грецького словаХео або Xеuo, лити, або отъ грецького жеХomos-сокъ.

Але єгипетська мудрість вся, въ полномъ ея складі загинула для насъ вмъсте съ ея сокровищницею-Александрийской бібліотекою, яку сжегъ калифъ Омар' въ 640 року. Тутъ і згинула вся древня хімія, у всемъ її, намъ невъдомомъ об'ємі. Насталъ дуже сумний периодъ затишшя въ ходъ знань, який тільки мало по малу билъ нарушенъ арабами, істинними носіями освіти на рассвъте среднихъ въ-ковъ. Вони, між іншими наслъдиями древності, підібрали і слово хімія, і, приставивъ къ ньому свою частичкуаль. перетворили її въ алхімію; подъ такимъ названиемъ тепер і извъстенъ, трохи не тисячу лътъ набрід, що панував фактовъ, який минуле сторіччя перерабо тало въ сучасну найбільш обширну і стройнъйшую изъ точнихъ наукъ.

Але уегиптян були суперники, мабуть, нарівні съ ними що можуть претендувати на пальму першості въ збагненні химическихъ явищ і ихъ практичному використанні,- це китайці. Вони знали дещо по цій частині съ незапамятнихъ вре менъ. Порохъ, напр., имъ билъ позитивне извъстенъ; не даромъ китайці і въ наш час залишилися найбільшими любителями потъшнихъ вогнів. Вони здавна видъливаютъ свою славнозвісну туш, добиваютъ метали, изготовляютъ безподобний фарфоръ, секрет якого, здається, і до цього дня не извъстенъ въ Европ'. Все це відкрите і винайдено невъдомо коли, какъ равнимъ образомъ, залишається невиясненнимъ, коли індуси навчилися робити свою чудну сталь і фарбувати тканини.

Міфічний просвітник Єгипту, Гермес', научилъ його мешканців піч хлъбъ, виплавляти скло, добувати фарби, виробляти скульптурні речі, золотити. Багато які прийоми металургії (добування золота, срібла, заліза, складання сплавовъ), мистецтво фарбування тканин, описуються въ египетскихъ книгахъ, написаннихъ за. 1500 і навіть за 3000 лътъ до Р. X. Говоря про єгипетську культуру, не можна не згадати про бальзамування труповъ, таємниці совершенствъ котораго залишаються далеко не повністю з'ясованими.

Римляни і греки широко розвинули у себе промишленния і ремесленния виробництва, обгрунтований на химическихъ процессахъ. Вони розробляли поклади желъзнихъ рудъ, добували золото, срібло, мъдь; знали сплави - ихъ монети, чеканенния за 600 лътъ до Р. X., представляли собою сплави срібла, мъди і золота. Римляни уміли добувати селітру, нъкоторие солі желъза, мъди, свинця, олова, ртуті, знали съру, сурму, мишьякъ; добували сіль изъ морської води, квасци, нашатир; дълали глинянную посуд, скло, фарби - пурпуроную, синю, жовту, червону;. фіолетову, чорну, бълую, зелену; имъли поняття об цементахъ, об минеральнихъ водахъ, удобрительнихъ тукахъ, про приготування винъ і оцту; умъли добувати сахаръ.

Все, що ми сейчасъ перелічували,. відноситься къ області прикладної хімії, къ хімічної технології. А чи сдълали що-небудь древні для чистої, наукової хімії? Так, звісно, дещо сдълали, виробили які-небудь общия положення, изъ кото-рихъ иния залишилися прийнятними і въ наші дні. Въ трудахъ древнихъ мислителів ми находимъ не мало попитокъ пояснити і витлумачити видимий Miр і происходищия в немъ явища, і частину етихъ попитокъ входити въ область хімії.

Наука древнихъ була теснейшимъ образомъ пов'язана съ релігією: ідея божественності у нихъ була всепроницающа. Началомъ всього видимаго приймалася божественна воля. Вона передусім создалаелементи - основної материалъ, изъ котораго сталося все; об нихъ ми скоро скажемъ подробнъе, тепер же бросимъ взглядъ на інші основні початки древнього світогляду. Въ числі етихъ началъ не забудемъ идеюанимизма, т. е. одухотворення всього сущаго - каменя, дерева, свьтилъ, атмосфернихъ явищ; въ представленні первобитнаго людини все живетъ, у всього є душа, воля. Все живетъ і безперервно перетворюється: смерть- цей круговорот речовини, возвратъ його къ первинному, первісному своєму стану, кь тому въчному запасу його, изъ котораго все твориться. Другимъ важнимъ началомъ древняго миропредставления билъдуализмъ, т. е. уявлення про статеву суть віщу, визнання у всемъ сущемъ мужескаго і женскаго началъ. Це переконання перейшло потомъ і къ европейскимъ алхимикамъ, які въ своихъ трактатахъ, серйозне разсуждали про статеву особливість металловъ, об брачнихъ сочеташяхъ між нимії про приплоде отъ етихъ страннихъ брачнихъ союзовъ.

Для того, щоб въ общихъ чертахъ вичерпати все, що древність внесла въ історію хімії сделаемъ короткий перелік того, що залишилося намъ отъ самихъ видатних муд-рецовътъхъ временъ.

Начнемъ съ того Гермеса, об которомъ вже згадали побіжно, і якого средневъкоьие алхіміки вважали своимъ родоначальникомъ і ніби божественнимъ покровителемъ. Єгиптяни, які йому приписували всю свою культуру, називали його Тотом'; ім'я Гермеса засвоєне йому у ргреческихъ письменників, Які зближували, навіть ледве чи не ототожнювали його зі своимъ Mepкypiemъ, - обставина, прямо ведуча къ заключеню об його чисто мифическомъ обличьи. Єгиптяни, однак, вважали його лицомъ историческимъ, навіть вказували епоху його земного життя - XX въкъ до Р. Хр. Гермесъ - це типъ возродителя народу, його духовного прародителя, принявшаго на себе турботу вивести його изъ первісного, дикого стану, - типъ въ, що часто повторюється мифологияхъ разнихъ народовъ. Онъ породилъ всю целикомъ єгипетську культуру, далъ народу язикъ, письмена, релігію, зemлeделie, ремесла, мистецтва, науки, державний пристрій. Для насъ же онъ важенъ, какъ фундатор въ, що процвітала середні въка, так і въ теперішній час далеко ще не заглухлої, доднесь благополучно процвітаючої обширної областиоккультизма, тайнихъ наукъ, за якими такъ і затвердилося назвашегерметизма, герметичної філософії. Средневъковая інквізиція, що часто вловлювала свої жертви изъ рядовъ алхимиковъ, звісно, зіткнулася съ етимъ таинственнимъ праотцемъ окультизму, і кінчила темъ, що прямо перерахувала його въ демони, боротьба съ якими була ея головною благочестивою задачею; вона навіть відновила його внъшность (звісно, по показаниямъ своихъ жертвъ, еретиковъ). Старанні поклонники Гермеса приписували йому безліч книгъ, і ці книги (невъдомо къмъ написані, але наполегливо приписиваемае Гермесу) видавалися, переводилися багато разъ. Такъ, въ XVI въкъ билъ изданъ дуже цънимий знавцями французький переводъ, неначе б, Гермесової книги «Poemander» (або Pimander), т. е. пастир, його капитальнимъ, що вважалася трудомъ. Славилася ще інша його книга «Про могутність і премудрість Божієй», що інакше називалася «Про природу всього сущаго і створення Mipa». Одне изъ ніби Гермесових' винаходів - египетскie ієрогліфи- зіграло величезну роль въ людській культурі. Въ немъ ми отметимъ вельми важливу і істотну межу. Воно було какъ би явно расчитано і приурочено къ тому, щоб наука залишалася великою, непроникною таємницею для простихъ смертнихъ, щоб її носіями були виключно люди проінформовані, т. е. жреці, владъвшие писемністю, незбагненною для «черні неосвіченої». У египтянъ було дві релігії і дві науки, - жрецька і загальнонародна. Прикладну науку жреці передали народу, але самі таїнства науки, її теорію (виражаючись застосовно къ современнимъ воззрениямъ) жреці ревниво оберігали і таїли отъ смердовъ: открьте тайнъ цієї науки вважалося її осквернениемъ. Та ж історія сталася і съ релігією. Ця священна таємничість науки була успадкована і алхіміками. Але объ етомъ мова попереду.

Отъ цього мифическаго родоначальника хімії перейдемъ къ простимъ смертнимъ, въ действительномъ існуванні которихъ можна не сумніватися, саме, къ греческимъ философамъ. Ці маститие мудреці зуміли зробити які-небудь цінні внески въ скарбницю точнихъ наукъ.

Всі ми знаемъ, що древні приймали чотири елементи, изъ которихъ сталося все суще- вогонь, воздухъ, воду і землю; индуссюе філософи приймали ще п'ятий Елемент', щось въроде теперешняго ефіру. Але вчення об четирехъ елементахъ було розроблене Емпедоклом', жившимъ въ V віці до Р. Хр. А ще до нього за двъсти лътъ вже робилися спроби пояснень происхождешя видимого Mipa. Такъ, славнозвісний Фалес' училъ, що все, що ми видимъ, сприйняло початок изъ води; вона обладаетъ здатністю густішати, і тоді изъ неї породжується земля, або розряджатися- і тоді вона даетъ початок повітрю. На зміну цьому Фалесову вченню з'явилося учеше Анаксимена, що ставило въ основу миротворения воздухъ; онъ, то густішає, то розряджається, і даетъ почало всъмъ видамъ речовини. Гераклитъ основнимъ началомъ считалъ вогонь і училъ, що все суще можетъ звернутися въ вогонь, і, наоборотъ, вогонь можетъ перетворитися у все інше.

Ми зобов'язані відмітити цю спробу дрейнихъ мудрецовъ привести всъ тъла къ одному початковому початку, тому що вона совпадаетъ съ тенденцією, пануючою і въ наш час въ фізичної наукъ; человъческий умъ мечтаетъ объ цієї праматерії, об первоначальномъ веществъ, яке дало початок всій різноманітності матеріального всесвіту. Наш час тільки коливається між матерією і енергією, веществомъ і силою. Щось, якесь изъ етихъ двухъ началь, повинне було послужити початковою точкою миротворения.

Навряд чи не самий великий вкладъ въ історію точнихъ наукъ совершилъ Демокріт', жившж въ V віці до Р. Хр. Онъ, здається, перший засумніватися въ «елементахъ», т. е. въ томъ, що вода, воздухъ, земля- прості тіла, і училъ, що це речовини складні, состоящия самі изъ чогось болъе простого. Але особливо важливо і істотно було те, що онъ зупинився думкою на подільності речовини; онъ отринулъ здатність речовини ділитися до безконечности; онъ положилъ зрадити цій подільності, найдрібнішу, неподільну частинку матерії і назвалъ ееатомомъ. Це билъ сущий творецъ атомістичної теорії. Онъ принималъ, що атоми речовинний однакові і відрізняються лише на вигляд і розмір; вони постійно рухаються, і все, що здійснюється въ мирі, зводиться къ движенно, переміщенню, відпаданню і приєднанню атомовъ. Подальші філософи, однак, не задовольнялися единствомъ речовини і охоче приймали погляди Емпедокла, проповедивавшаго вчення про четирехъ елементахъ- вогонь, воду, повітря і землю. Це вчення подхватилъ і разработалъ славнозвісний Арістотель. Сочетаниемъ еле-ментовъ, училъ онъ, зумовлюється вся різноманітність видимаго намії Mipa... Онъ, однак, принималъ єдність речовини, і етимъ какъ неначе б примикалъ къ Демокріту. Не задовольняючись чотирма елементами, съ допомогою которихъ йому здавалося труднимъ пояснити все миротворенie, онъ принялъ ще щось въ роді п'ятого елемента индусскихъ философовъ, ефіру; онъ і пустилъ въ ходъ це слово. Онъ училъ, що ефиръ наполняетъ весь видимий простір і що головна його роль состоитъ въ томъ, щоб пожвавлювати, направляти діяльність техъ, другихъ, четирехъ елементовъ. Про вплив Арістотеля, не тільки на современниковъ, але і на весь розумовий рух середньовічної Європи, чогось і розповсюджуватися; це загальновідоме.

Периодъ часу отъ Арістотеля (IV в. до Р. X.) до III в. по Р. X. не відрізнився ничъмъ видатним, що відносилося б до нашого предмета. Але въ III въкъ нашої ери заснувалася і швидко увійшла въ квітучий стан такъ звана Александрійська філософська школа, яка залишила глибоку слъди въ алхімію. Основателемъ ея билъ Амоній Саккас', а його найближчими послідовниками Порфір', Ямвліх', Плотін', Лонгин'.

Головною задачею философовъ Александрійської школи було примирення Арістотеля съ Платоном'; ихъ і називаютъ новоплатониками. Але рядомъ съ етимъ вони широко проповъдивали мистицизмъ. Такъ, по Дамбу, мету філософії состоитъ въ непосредственномъ злитті душі людською съ суттю божества; онъ називалъ це злиття еносисомъ або аплосисомъ (єднання, упрощеже) і училъ, що человъкъ можетъ досягнути цього стану путемъ споглядання і екстазу; онъ уверяетъ, що йому не одинъ разъ вдавалося самолично видъть Бога лицомъ къ особі. Ямвлихъ, вчення котораго ще болъе пройнятий мистицизмомъ, прямо проповъдивалъ магію, давалъ наставлежя об томъ, какъ входити въ сношежя съ божествами і съ демонами; уверялъ, що самъ творилъ чудеса.

Здавалося б, що загального можетъ бути між хімією (хоч би і въ її зачаточномъ видъ) і искусствомъ сношежя съ безплотними силами? А між тъмъ вчення неоплатониковъ тому-то і здобуло таке капітальне значення серед алхимиковъ, що воно вчило чаклунству. Въдь алхимикъ ставилъ передъ собою задачу неможливу і нездійсненну навіть і для сучасного хіміка, і сама жалюгідна невдача була обичнимъ венцомъ його трудовъ і старань. Онъ і сознавалъ свою непотужність, і въровалъ, що якби пособникомъ йому з'явився якою-небудь могутній духъ, будь те хоч самъ нечистий, то його мріяння, силою цього підсобника, мигомъ здійснилися б. Какъ же було йому не приліпитися къ вченню, яке давало йому въ руки засобу і способи увійти въ зносини съ такими співробітниками, въ особливості, якщо йому при етомъ усміхалася можливість підпорядкувати ихъ своїй волі, і примусити ихъ на себе працювати?

Перші алхімічний мріяння, здається, і почалися саме въ нъдрахъ Александрійської філософської школи. Александрия була крупнъйшимъ умственнимъ центромъ Єгипту. Єгиптяни, між прочимъ, здавна навчилися видъливать дешеві наслідування золоту і драгоцъннимъ камнямъ. Вникнувъ въ вчення новоплатониковъ, убачили въ немъ щось, що вельми заохочує. Въ самомъ дълъ, мудреці тлумачили объ единствъ матерії; якщо ця ідея върна, то отже, всі матерії зводяться къ однієї матеріальної суті, і різниця між ними тільки въ висшихъ свойствахъ - цвътъ, тягарі; значитъ, якби вдалася спроба перелицовки етихъ внъшнихъ саойствъ, то і можна було б перетворювати одинъ въ іншої різні метали, изъ дешевого металу, хоч би свинця, дълать золото. Так, можна думати, і було зародження основної задачі алхимиковъ. Розробляючи все далі, все глибше цю думку, люди направили свої мріяння спочатку на добиваже первобитнаго, первоначальнаго речовини, праматерії, изъ якої можна виготувати все, що заблагоразсудится, а затъмъ такого волшебнаго зілля, яке представляло б собою щось въ роді универсальнаго бродила, закваски, здатної перетворювати що бажано у що бажано. Вотъ ето-то таємниче бродило і отримало назваше философскаго каменя або каменя мудрості, каменя мудрецовъ, великого еліксиру, краснаго лева, і т. д. І люди, одержимі етимъ мечтательнимъ блужданиемъ розуму, тратили подъ його побуждетемъ неймовірне количествосредствъ, часу, труда, енергії аж до XIX віку, так, здається, і тепер ще не цілком відмовилися отъ цієї мрії.

Проміжок часу съ III по Vlll векъ по Р. X. знову скудний движениемъ въ області хімії. Спадкоємцями первихъ алхимиковъ з'явилися на етотъ разъ араби, вищих носіїв культури почала среднихъ вековъ. Серед арабскихь ученихъ VIII віку яскравою зіркою воесиялъ алхимикъ Абу-Муса-Джабиръ-аль-Куфи, відомого въ середньовічній літературі подъ именемъ Гебера. Його рукописні витвори, дорогоцінні останки цієї дитячої епохи наукової літератури, свидътельствуютъ, що славнозвісному аравитянину було відоме дещо изъ області металургії, хімії, медицини. Онъ, напр., описиваетъ плавильне печення, способи перегонки рідин, знаетъ прийоми відділення золота отъ срібла, срібла отъ свинця; йому знайомі ртуть і її соединетя - сулема і червоний окисел; онъ зналъ ляписъ (азотносеребряную сіль), нашатир, купороси-мевдний і желъзний, поташъ, соду; онъвладелъ секретомъ превращетя розчину содивъ растворъ едкаго натра, посредствомъ обпаленого вапна; онъ умелъ розчиняти съру въ едкихъ щелочахъ і облягати її изъ цього розчину кислотами; онъ зналъ какъ готувати сърнистую мъдь і кіновар, т. е. сърнистую ртуть; онъ получалъ димлячу сърную кислоту посредствомъ накаливажя квасцовъ; онъ зналъ, що при перегонці селітри съ сірчаною кислотою виходить азотна кислота і що ця остання въ смъси съ нашатиремъ даетъ царську горілку, рідину. яка була такъ названа тому, що въ нею таетъ золото.

Ми навмисне привели тут етотъ, майже повний, перелік всехъ фактовъ і спостережень, які були въ розпорядженні химиковъ початку среднихъ вековъ, для того, щоб читачі, знайомі хоч частково съ сучасною хімією, могли судити про безодню, що розділяє алхімію отъ хімії въ етомъ значенні, т. е. з боку размеровъ запасу фактическаго матеріалу. Адже все, що зналъ Гебер', можна вивчити, «визубрить», въ одинъ день, тоді какъ сучасну хімію всю, у всемъ її об'ємі вивчити, всю втримати въ голові, прямо неможливо, вже просто тому, що тепер вона кожний месяцъ накопляетъ стільки новаго фактична матеріалу, скільки його містилося у всехъ Геберовських' сочинешяхъ, купно взятихъ. А між темъ етотъ убогий запасъ пізнань тримався сотні летъ, майже не розсовуючись въ широчінь; нові факти пристібалися къ ньому одинъ за однимъ, розділені часто великими проміжками часу. Геберъ охоче вдавався і въ чисто теоретично разсуждежя. Онъ билъ поклонникъ Арістотеля, т. е. прихильник єдності речовини і тщился довести, що всі метали перебувати изъ двухъ основнихъ началъ- ртуті і сірки; вдумуючись въ темний стиль Гебера, можна здогадатися, що подъ ртуттю він мав на увазі не те, що теперішня наука видитъ в ній, а як би сукупність властивостей металу: блиск, ковкість, тягучість; при розжарюванні метали згоряють, перетворюючись в землисту речовину, і символомъ цієї властивості, горючості, Гебер' избралъ съру. Не можна сказати, чтобъ це положеше блищало удобопонятностью, але такъ доводиться розуміти разсуждешя Гебера.

Рядомъ съ Гебером' можна згадати ще іншого знаменитаго арабскаго письменника, лікаря Аверроєса, жившаго у другій половині XII въка. Онъ споспъшествовалъ успъхамь алхімії не пряме, а непрямо, какъ послідовник і талановитий пояснювач Арістотеля, який въ ті часи билъ незиблемимъ авторитетомъ у всъхъ отрасляхъ знання.

Въ XIII въкена алхимическомъ горизонтъ взошлоновое яскраве, свътило-Альбертъ Великий, AlbertusMagnus. Це билъ врачъ, философъ риторъ, алхимикъ,-словомъ втілена енцнклопедия; всехъ современнихъ йому відомостей, і, сверхъ того, ще магъ і кудесникъ. Онъ происходнлъ изъ німецького графського прізвища Больштедт', народився въ 1198 року, умерь въ 1280 року. Об немъ ми повинні сказати те ж, що объ Аверроєсе: онъ билъ неутомимимъ пояснювач Арістотеля, і його головна заслуга на етомъ терні, состоитъ въ томъ, що йому вдалося возстановить по арабскимъ переводамъ некотория витвори греческаго філософа, що вважалися в Європі безповоротно втраченими. Альбертъ обладалъ так обширними відомостями, що буквальноужасалъ ними своихъ современниковъ, які считалиегопросто-за-просто колдуномъ і плели про негостолько небилицъ, скільки, рідко діставалося на частку якого-небудь іншого смертнаго. Вънцомъ його кудеснической слави була влаштована имъ людська голова - «жива», какъ увъряли його сучасники, - говоряча. Ця голова, неначе б настільки вдалася своєму творцю, що онъ іноді съ нею беседовалъ і радився. Альберт двинулъ алхімію впередъ не тільки непрямо, какъ комментаторъ Арістотеля, але і безпосередньо, сделавъ які-небудь oткpитiя, які унаслъдовала хімія. Такъ, онъ перший добилъ металевий мишьякъ; йому билъ известенъ сурикъ, сърнистия лугу і взагалі соединетя съри майже з встеми въ той час извъстними металами; онъ имълъ поняття про склад пороху, по крайньої мъръ, зналъ про взривчатихъ свойствахъ суміш селітри і вугілля.

Зупинимося ненадовго на тільки-що отмъченной нами межі въ особистості Альберта Магнуса - на його универсальномъ знанні, на його енциклопедичности. Ця межа стоїть уваги, тому що вона даетъ дуже наочний критерій для думки объ общемъ об'ємі тогдашнихъ научнихъ свъдъний. Це було, въ самомъ дълъ, час, коли можна було, при добромъ желажи, все знатъ, тому що етовсебило не Бог' въсть какъ обширно і вмъщалось въ голову памятливаго і усидчиваго любителя премудрості, книжкової людини. І такий доступний для человъческого мозку объемъ всехъ наукъ, всього архіву духовної діяльності человъка, тримався ще довго послъ часу Альберта Великого.

Тут треба мимоходомъ згадати об пресловутомъ Бертольде Шварц', котораго інакші вважали изобретателемъ пороху. Етобилъ монахъ не те бенедиктинецъ, не то кордельеръ, родомъ немецъ, урожечецъ не те Фрейбурга, не то Кельна. Треба думати, що онъ билъ алхимикъ, судячи по тому приключежю, яке послужило основою для возведежя його въ достоїнство винахідника пороху. Оповідь свідчить, що одного разу онъ истолокъ въ ступі смъсь селітри, съри і вугілля, і покрилъ ступка камнемъ; какимъ-то случаемъ въ ступка попалъ вогонь або іскра; суміш, звісно, вибухнула, і камінь, що покривав ступка, злетів до стелі. Бертольду залишалося тільки повторити цей вибух, щоб напасти на винахід пороху. Хоч, пізніше славу у нього відняв Роджер Бекон.

Згадаємо мимохідь об Ніколасе Фламеле, секретарі Паріжськаго університету, жившемъ въ XIVв. Це билънесомненний алхимнкъ, але об немъпочти нічого не збереглося, крім чудовищнихъ басенъ, на зразок техъ, які разсказивали объ Альберте Веліком'. Онъ обладалъ несметнимъ богатствомъ, про походження якого ніхто нічого не зналъ, і тому кожну считалъ себявъ праві укласти, що володар такихъ сокровищъ долженъ билъ владъть секретомъ дълать золото. Йому приписується авторство несколькихъалхимическихъсочинешй, ноето авторство далеке недостовърно. Въ Паріжеон'прославілся своєю широкою і щедрою добродійною діяльністю.

Василь Валентінус' - одинъ изъ знаменитейшихъ алхимиковъ кінця среднихъ вековъ. Його намагалися навіть проголосити оснонателемъ фармації і хімії. Чудово, що об немъ не залишилося рішуче никакихъ точнихъ биографическихъ відомостей- существуютъ якісь смутні вказівки на те, що онъ билъ немецъ і народився въ Ерфурте въ самомъ кінці XlV-го віку. Саме ім'я його считаютъ псевдонимомъ: BasileusValentinus въпереводе означати могутній цар, властелинъ, а такъ багато які алхіміки називали ртуть. Звідси і з'явилася здогадка, що подъ етимъ именемъ переховується якийсь алхимикъ, человекъ скромний, не пожелавшй виступати подъ своимъ настоящимъ именемъ. Онъ перший съ особливою ретельністю изучилъ сурму, і навіть посвятилъ виключно їй одинъ изъ своихъ трактатовъ - «Currustriun? pnalisantimoniae», т. е. урочистий хід сурми. Алхіміки любили пишні заголовки. Онъ лечилъ сурмою трохи не всі хвороби, і, треба думати, що онъ, укупі съ своїми численними. учнями, натворилъ въ сьое час не малий бедъ страждущему человечесву цією панацеєю. Сурма - речовина сильно діюче, а въ ті часи съ дозуванням лекарствъ не соромилися. Крім того, цьому загадковому Valentinus'y вдалося знайти декілька упрощеннихъ і більше за успешнихъ способовъ добування многихъ веществъ, бившихъ ще до нього извесгними. Онъ часткове открилъ самъ, частково приготовилъ въ чистомъ вигляді і описалъ немало химическихъ з'єднань- соляну кислоту, аммиакъ (нашатирний спиртъ), сірчасте олово въ кристаллическомъ, злаТОВИДНОМЪ СТАНІ, СВИНЦЕВИЙ сахаръ, різні солі сурми.

З XV столиля алхімією начинаетъ опановувати. медицина; обидві області мало-по-малу зливаються. Алхіміки стають лікарями, лікарі алхіміками. З'являється навіть особливий терминъ для обозначежя цієї сочетанной науки - ятрохимия, т. е. лікарська хмия. Це билъ вже останній периодъ алхімії, периодъ, підготовчий къ переходу алхімії въ хімію. Але, раніше чемъ перейти къ цьому періоду, ми повинні кинути загальний взглядъ на ранні періоди алхімії, коли вона ще була целикомъ присвячена поискамъ Філософськаго каменя.

Magisterdixit-вчи, коль сказалъ- ці слова въ устахъ средневековихъ ученихъ були какимъ-те боевимъ кличемъ середньовічної науки. Вона творилася на авторитеті Арістотеля. Що онъ сказалъ, то запереченню не підлягало; його слово можна було тлумачити, але ніхто не насмілювався заперечувати. По Арістотелю матерія була єдина, а звідси закінчувалося те практичне положенie, що матерія оборотна, т. е., якщо стати на вузько практичну точку зору, властивості матерії допускаютъ превращенie однієї речовини въ інше, а въ томъ числі дешеваго металу въ дорогоцінний. Якщо це такъ, то значитъ можна робити золото. Для цього треба тільки знайти щось, яке - та магічна речовина, подъ влияниемъ якого здійснюється це пpeтвoрeнie металловъ. Це веществои назвали философскимъ камнемъ. Впослтедствії поняття про философскомъ камінь розсувалося, розширилося; къ ньому приєдналося нове мріяння - мріяння об всеобщемъ возродителе і обновителте, объ еліксирі вічного життя, вічної юності. І люди шукали то одне, то інше, то обидва разом, переконані, що обидва це волшебния зілля зливаються въ одномъ.

Пізніше розглянутого періоду Алхімія почне ставати все більш і більш утилітарною наукою, звернувшись в знайому нам Хімію.